Серебряков Сергiй Петрович

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗНАННЯ 

Особливості фізичного розвитку та функціонального стану організму в старшому шкільному віці

   Період життя з 12—13 до 17—18 років визнача­ється статевим дозріванням, що супроводжується прискореним фізичним розвитком і завершується з припиненням бурхливого зростання. Щодо фі­зіології, то цей вік обумовлений збільшенням ви­роблення багатьох гормонів, основні з яких — це гормон зростання, статеві гормони, гормони щито­видної залози. Саме їх комплексна дія забезпечує своєчасний і правильний розвиток дитини. У цей час відбуваються: поступова підготовка організму дітей до дорослого життя та відповідних наван­тажень, кількісні (збільшення довжини та ваги тіла), якісні зміни (остаточне дозрівання та пере­будова всіх органів і систем). Як у хлопчиків, так і у дівчаток разом зі зростанням збільшується вага тіла (у середньому до 3-5 кг на рік). Тривалість статевого дозрівання складає в середньому при­близно 5 років.

   Терміни початку і тривалість статевого дозрі­вання коливаються, особливо у хлопчиків, у ши­роких межах. Якщо помітним є відставання або випередження цих процесів один щодо одного або до віку дитини, необхідно порадитися з лі­карем.

   У старших школярів швидко зростають і роз­виваються всі частини тіла, тканини та органи, але темпи їх зростання є неоднаковими. Найпо­мітнішим є збільшення довжини рук і ніг. Напри­клад, тулуб у хлопчиків витягується після того, як довжина рук, ніг і розміри тазу в поперечнику сягнуть свого максимуму. Нерівномірність зро­стання окремих частин тіла викликає тимчасове порушення координації рухів — з’являються не­зграбність і неповороткість. Після 15-16 років ці явища поступово минають. Зростання голосових зв’язок є особливо інтенсивним у 14-15 років. У цьому віці відбувається посилене зростання ле­генів; досить швидко збільшується їх загальний обсяг.

   У старшому шкільному віці можуть виникати функціональні розлади різних органів, що обумов­лено перебудовою нервової та ендокринної систем. Наприклад, навантаження на ендокринну систему може сприяти розвитку захворювань щитовидної залози та цукрового діабету. Часто спостерігається так зване «юнацьке серце», що характеризується збільшенням його розмірів, серцевим шумом, що виявляється під час медичного огляду. Частіше на порушення в роботі серцево-судинної системи скаржаться підлітки з обмеженою руховою актив­ністю, які не займаються регулярно спортом, або навпаки — у разі надмірних, не відповідних до ві­ку фізичних навантажень. Нерідко спостерігають­ся також підвищення артеріального тиску (так звана «юнацька гіпертензія»), почастішання сер­цебиття та пульсу (іноді тиск може зменшуватися, пульс уповільнюватися), іноді задишка, головний біль. У разі переохолодження поперекової області у дівчаток розвиваються запальні захворювання сечовивідних шляхів. Нерідко саме в цьому віці у разі інтенсивного читання та розумового наван­таження з’являються різні порушення зору, тому необхідно стежити за суворим дотриманням шко­лярами режиму дня та правил читання.

   У старшому шкільному віці діти можуть опа­нувати високий ступінь майстерності у плаванні, фігурному катанні на ковзанах, художній гімна­стиці та інших видах спорту. Високих результатів у багатьох видах спорту в цей час діти здебільшо­го досягають уже у шкільні роки. Це пов’язано із прискоренням (акселерацією) фізичного розвит­ку дітей у сучасному суспільстві й досконалішою системою їх спортивної підготовки порівняно з ми­нулим. Однак досягнути індивідуального найвищо­го ефекту спортивного тренування зазвичай мож­ливо тільки після завершення шкільного періоду.

   У старшому шкільному віці диференціюється фізичне виховання дівчат і юнаків. У цьому віці можна розпочинати змагальну діяльність в усіх видах спорту. До завершення старшого шкільного віку у більшості видів спорту дозволяється висту­пати у міжнародних змаганнях.

Характеристика фізичної підготовленості, методики її визначення

   У сфері фізичного виховання кількісно-нормативна постановка завдань поширюється здебіль­шого на завдання з виховання фізичних якостей як основи рухових можливостей («кондиційні» нормативи фізичної підготовленості) і нормати­ви, що розраховані на виявлення ступеня сформованості рухових умінь і навичок («координа­ційні» — спортивно-технічної підготовленості). Такий розподіл нормативів є умовним, оскільки те, що вони виражають, фактично єдине в своїй основі.

   Загальні нормативи фізичної підготовленості повинні бути доступними кожному за умови пев­ної підготовки для їх досягнення. Якщо нормати­ви дозволяють кожному виконати їх без будь-якої попередньої підготовки, то вони є заниженими і не мають значення, що стимулює. Нормативи для оцінювання діяльності учнів повинні бути індиві­дуалізованими.

   Для визначення рівня фізичної підготовленості учнів

слід орієнтуватися на такі фактори:

ступінь опанування дитиною базових умінь та навичок у різних вправах, елементах техні­ки основних видів рухів;

розвиток фізичних якостей (швидкість реак­ції, спритність, гнучкість, сила, витривалість, координаційні здібності);

загальну рухову активність дитини протягом усього часу перебування в школі.

Правила використання тестів:

- тест повинен відповідати анатомо-фізіологічним і функціональним можливостям учня;

- необхідно використовувати прості за біомеха­нічною структурою тести;

- перед виконанням тестів школярів необхідно налаштувати за допомогою гарної мотивацій­ної настанови;

- для комплексної перевірки необхідно викори­стовувати систему тестів.

Під час проведення тестування

необхідно до­тримуватися такої послідовності проведення те­стів на:

- гнучкість;

- швидкість;

- силу;

- швидкісну витривалість;

-  силову витривалість; фізичну працездатність;

- загальну витривалість.

Орієнтовний перелік тестів для школярів

Тести на визначення гнучкості

1. Нахил уперед із положення стоячи на гімна­стичній лаві.
2. Нахил уперед із положення сидячи на підлозі.

Тест на визначення швидкості

Біг на 30, 60 або 100 м (для учнів різного віку) із низького старту.

Тести на визначення сили

1. Підтягування на перекладині у висі хватом зверху в хлопчиків, у висі лежачи на підвіс­ній перекладині (до 80 см) у дівчат шкільного віку.
2. Метання торбинки однією рукою способом «із-за спини через плече».
3. Контроль за допомогою ручного та станового динамометрів.

Тест на визначення швидкісно-силових якостей

Стрибки у довжину з місця.

Тест на визначення координаційних здібностей

«Човниковий» біг 4 х 9 м.

Тести на визначення витривалості

1. Біг на довгі дистанції (1000—3000 м залежно від віку), що проводиться на стадіоні.
2. Біг упродовж фіксованого часу (наприклад, 6 хв); що проводиться як у спортивній залі, так і на стадіоні.

   Під час тестування слід дотримуватися певних правил. Дослідження проводити в першій поло­вині дня, у добре провітрюваному приміщенні або на майданчику.

   У день тестування режим дня учнів не пови­нен бути перевантаженим фізично та емоційно. Перед тестуванням необхідно провести стандартну розминку відповідно до специфіки тестів. Слід забезпечити спокійну обстановку та уникати нега­тивних емоцій. Форма проведення тестування по­винна передбачати прагнення учнів продемонстру­вати найкращий результат. Час між виконанням тестів повинен бути достатнім для позбавлення від стомлюваності, що виникає.

Тестування повинне проводитися в стандарт­них однакових умовах, що зменшить можливість помилки в результатах і дозволить отримати об’єк­тивнішу інформацію.

Фізичне навантаження та відпочинок

як фактори впливу на фізичний розвиток

   Навантаження — це певна величина впливу фі­зичних вправ на організм людини, яка їх виконує. Величина навантаження залежить від його об­сягу та інтенсивності. Під обсягом навантаження розуміють тривалість виконання фізичних вправ і сумарну кількість фізичної роботи, що викона­на протягом певного часу (за одне заняття, тиж­день, місяць та ін.). Інтенсивність навантажен­ня — це сила впливу фізичної роботи на організм людини, її напруженість і ступінь концентрації обсягу навантаження в часі.

   Навантаження може бути:

а)         стандартним (практично однаковим за своїми зовнішніми параметрами (швидкості та темпу рухів, величини обтяжень та ін.) у кожен мо­мент впливу);

б)         змінним (варіативним), що змінюється під час виконання вправи.

   Навантаження може бути безперервним (під час виконання вправи відсутні паузи відпочинку) або переривистим (між повтореннями тієї самої вправи або різних вправ є інтервали відпочинку, що забезпечують відновлення рівня працездатнос­ті, що знизилося внаслідок роботи).

   Навантаження в руховій діяльності поєднує в собі фізичне та функціональне навантаження під час виконання різних рухових дій. За визначенням Л. П. Матвєєва, воно має внутрішню та зовнішню сторони. Під фізичним навантаженням слід розу­міти певну величину виконаної у певний спосіб фізичної роботи, що виражена в динамічних, про­сторових і часових характеристиках. Щойно лю­дина починає виконувати будь-які рухові дії, то її організм починає функціонувати з напруженням, тобто виконання будь-якого виду рухових дій за­вжди супроводжується певними функціональними зрушеннями в організмі.

   Функціональне навантаження — це інтеграль­на величина, що відбиває психофізіологічні, соматофізіологічні, біохімічні та інші зрушення, що спричиняють підвищений рівень функціонування систем організму, а також певні величини енерговитрат.

   Фізичне навантаження неможливо вивчати окремо від тих зрушень, що відбуваються під його впливом в організмі. Плануючи фізичне наванта­ження, слід передбачати певні адаптаційні реакції організму, а також — певні зміни в органах і си­стемах організму.

   Виконання будь-якої рухової дії чергується з відпочинком (інтервалом, паузою, фазою роз­слаблення), тому що людина не може безкінечно виконувати фізичні вправи. Навіть під час трива­лої безперервної роботи, коли відсутні спеціальні інтервали відпочинку, останній завжди має місце у вигляді фаз розслаблення.

   Відпочинок — це стан відносної або абсолютної бездіяльності, що є наслідком попередньої ціле­спрямованої активної рухової дії (фізичної робо­ти), метою якого є забезпечення відновлення й під­вищення функціональних можливостей організму, що необхідні для продовження фізичної роботи в заданих режимах без зниження її ефективності. Відпочинок має місце під час безперервної цикліч­ної рухової дії, що проявляється в неявній формі як сукупність фаз розслаблення, що чергуються з фазами напруження, а також між окремими по­рціями рухових дій. Тому можна визначити дві форми прояву відпочинку: очевидний (як після-робочий інтервал відпочинку) і прихований (як післяробоча фаза розслаблення).

   Визначають три види очевидного відпочинку: активний, пасивний і комбінований.

   Активний відпочинок — це відпочинок, під час якого людина займається цілеспрямованою діяльністю, яка за змістом відрізняється від по­передньої фізичної роботи. Він може мати три різновиди — руховий, неруховий і змішаний як різні сполучення двох попередніх. Під час актив­ного відпочинку рухового характеру завжди є ці­леспрямована рухова діяльність. Під час актив­ного відпочинку нерухового характеру спортсмен займається іншими видами діяльності (науково- теоретичною, художньо-естетичною, навчальною, виробничою та ін.).

   Пасивний відпочинок — це відпочинок, під час якого відсутня цілеспрямована рухова діяльність. Він може бути природним і штучним. У першо­му випадку відсутні будь-які впливи на людину, у другому — людина, перебуваючи в стані віднос­ного спокою, відчуває на собі активний вплив фізі­отерапевтичних (баня, сауна, масаж та ін.), психо­фізіологічних (гіпноз, аутогенне тренування, елек­тросон та ін.) і фармакологічних (стимулювальні засоби, вітаміни, спеціальні напої та ін.) засобів.

   Залежно від того, у якій фазі відновлення пра­цездатності здійснюється чергове виконання впра­ви, розрізняють такі типи інтервалів відпочинку: субкомпенсаційні (неповні); компенсаційні (по­вні); понадкомпенсаційні (екстремальні); постпонадкомпенсаційні (довгі).

   Тривалість інтервалів відпочинку між занят­тями залежить від тренувального навантаження. Відпочинок повинен забезпечувати повне віднов­лення працездатності до вихідного рівня або ж до фази понадкомпенсації (понадвідновлення). Тренування у фазі недовідновлення неприпустимі для занять оздоровчою фізичною культурою. Чим більшим є тренувальне навантаження, тим трива­лішими повинні бути інтервали відпочинку.

   Принципом систематичності й послідовності визначається необхідність системного чергування фізичних навантажень і відпочинку. Ефективною може бути лише така система, що забезпечує по­стійний взаємозв’язок між окремими заняттями. Невеликі навантаження або тривалі інтервали від­починку між заняттями не сприяють тренованос­ті. Занадто великі навантаження та короткі інтер­вали відпочинку між заняттями можуть призвести до перевищення адаптаційних можливостей орга­нізму й до перетренованості.

   Навантаження та відпочинок повинні чергува­тися таким чином, щоб кожне наступне заняття відбувалося «слідом» за попереднім, поглиблюючи та закріплюючи позитивні фізіологічні зрушення. Отже, послідовністю дискретних тренувальних за­нять створюється безперервність тренувального процесу.

Уміння, навички та фізичні якості, що є необхідними для успішної  самореалізації у майбутній професії (відповідно до обраного профілю чи омріяної професії)

Одним із основних принципів фізичного ви­ховання є зв’язок фізичної культури з трудовою та оборонною діяльністю. На практиці це озна­чає використання фізичної культури та спорту у формах професійно-прикладної та військово- прикладної фізичної підготовки.

   Професійно-прикладна фізична підготовка має на меті:

- ознайомити учнів із прикладними знаннями про професії та сформувати фізичні якості, що є необхідними для успішного виконання трудо­вих операцій та високоефективної праці;

- сформувати рухові вміння та навички, що сприятимуть продуктивній праці майбутніх фахівців;

- виховати фізичні та психічні якості, що є необ­хідним для майбутньої трудової діяльності;

- сприяти кращому опануванню трудових опера­цій, прискореному навчанню професії;

- навчити використовувати засоби активного відпочинку для подолання виробничого стом­ленням, для швидкого та повного відновлення сил;

- попереджати та знижувати виробничий трав­матизм за рахунок збільшення сили, швидко­сті, витривалості, спритності під час виконан­ня трудових операцій та в процесі життєдіяль­ності.

   Існують значні розбіжності в умовах праці фа­хівців різних професій. Однак для всіх робітників необхідно мати гарне здоров’я та високий рівень фізичного розвитку. Кожна професія вимагає від робітника переважного розвитку однієї або декіль­кох провідних фізичних якостей. Так, геологові необхідна фізична витривалість, шахтареві — за­гальна та силова витривалість і сила, льотчико­ві — спритність і вестибулярна стійкість та ін. Тому засоби, що застосовують для розв’язання окремих завдань професійно-прикладної фізичної підготовки фахівців різних професій, є різнома­нітними.

Види спорту з точки зору їх використання в професійно-прикладній фізичній підготовці фахівців різного профілю

   Гімнастика. Оздоровче, загальнорозвивальне та професійно-прикладне значення гімнастики по­лягає в тому, що її вправи розвивають спритність, гнучкість, м’язову силу та ін., а також уміння володіти своїм тілом у просторі, зберігати та від­новлювати рівновагу на різноманітних і мінливих опорах; навчають виконувати точні рухи окреми­ми частинами тіла; формують естетично привабли­ві форми тіла; виховують морально-вольові якості (сміливість, самовладання, рішучість та ін.). Ці якості є професійно необхідними космонавтам, льотчикам, монтажникам-висотникам, будівель­никам, пожежникам, водіям, механізаторам, цир­ковим артистам і представникам багатьох інших професій.

   На основі гімнастичних вправ складають ком­плекси ранкової гігієнічної гімнастики, фізкуль­турних пауз, розминки на тренувальних заняттях, виробничої гімнастики в трудових колективах.

   Легка атлетика. Вправи легкої атлетики, основі яких складають природні рухи людини — ходьба, біг, стрибки та метання,— сприяють удо­сконаленню цих життєво важливих умінь і нави­чок. Крім того, вони підвищують функціональ­ні можливості всіх органів і систем, особливо нервово-м’язової, серцево-судинної, дихальної, тобто тих, що найбільшою мірою забезпечують успіх у будь-якому виді фізичної діяльності. Різ­ні вправи легкої атлетики виховують у людини швидкість і витривалість, спритність і силу, а та­кож морально-вольові якості (завзятість у досяг­ненні мети, уміння долати труднощі, силу волі та ін.). Найбільше практичне значення ці вправи мають для геологів, агрономів, зоотехніків та ін.

   Лижний спорт. Навички пересування на ли­жах широко використовуються у військовій справі та в побуті. Фізичні якості, що виховані під час занять лижним спортом, сприяють успішному ви­конанню таких справ, у яких людині потрібні ви­тривалість і загартованість до холоду, швидкість пересування на місцевості в умовах бездоріжжя, рішучість дій. Лижами користуються мисливці на промислі, до місця роботи на лижах часто діс­таються будівельники залізниць та інших віддале­них об’єктів, не обходяться без лиж узимку також геологи.

   Плавання має не тільки утилітарне значення. Існує велика кількість професій, що пов’язані з ро­ботою у воді й на воді: моряки, водолази, сплавни­ки лісу, геологи, будівельники мостів, дослідники морських глибин, нафтодобувачі, гідрологи, ри­балки, рятувальники й ін. Для цих фахівців умін­ня плавати є невід’ємною частиною професійної підготовки.

   Туризм має велике освітнє та прикладне зна­чення. Уміння орієнтуватися на місцевості з кар­тою та компасом, за природними орієнтирами та місцевими предметами, за народними прикме­тами має велике значення у військовій справі та у праці багатьох фахівців. Особливо важливо це для геологів, землевпорядників, зоотехніків, чаба­нів, мисливців, будівельників віддалених об’єктів та ін. Спритність, фізична витривалість, що вихо­вуються туристичними походами, застосовуються практично всюди. Крім того туризм є незамінним засобом активного відпочинку людей напруженої розумової праці.

   Спортивні ігри. Під час занять спортивними іграми виховуються оптимальні рухові реакції на різні подразники — світлові, звукові, тактиль­ні та ін. Це має велике значення в пристосуванні людини до роботи на сучасних машинах і механі­змах, тому що нова техніка висуває високі вимоги до швидкості реакції й точності рухів фахівців, які обслуговують цю техніку. Ці якості є необхідними для робітників комп’ютерної галузі, працівників на верстатах із програмним керуванням, водіїв та інших професій, де висуваються підвищені ви­моги до швидкості реакцій на раптове появлення об’єкта, терміновість вибору та прийняття рішень.

   Спеціально-прикладні види спорту. Крім на­званих видів, для деяких професій існують спеці­альні прикладні види спорту. Вони допомагають розвивати професійні навички та прийоми роботи в специфічних умовах, у характерному для певної професії екіпіруванні (пожежники, водолази, гідро­логи, мостобудівники, міліціонери, будівельники- висотники та ін.). Спеціально-прикладні види спорту поки існують не для всіх професій, але видів спорту, що мають безпосереднє або непряме прикладне застосування в певній професії, існує досить багато.

Паралімпійський рух на сучасному етапі

   Розвиток паралімпізму та спорту інвалідів має більше ніж столітню історію. Перші спроби за­лучення людей з обмеженими фізичними мож­ливостями до фізичної культури та спорту були зафіксовані у 1888 р., коли в Берліні сформувався перший спортивний клуб для людей із вадами слу­ху. Перші Всесвітні ігри глухих (пізніше — Дефлімпійські ігри) відбулися 10—17 серпня 1924 р. у Парижі.

   Лише після Другої Світової війни до спорту почали активно долучатись інваліди з порушен­нями в роботі опорно-рухового апарату. У 1944 р. у межах проведення обов’язкової частини комп­лексного лікування була впроваджена спеціально розроблена спортивна програма для «візочників». Її розробником став Людвіг Гуттман — нейро­хірург німецького походження, який емігрував до Великої Британії у 1939 р., рятуючись від на­цистської окупації.

   Згодом ігри Гуттмана перетворилися на між­народне спортивне свято, що об’єднувало спортс­менів багатьох європейських країн. Поступово світ переконувався у тому, що на фізичну культуру і спорт мають право також і люди з інвалідністю. Під час проведення Олімпійських ігор у Мельбурні 1956 р. Міжнародний Олімпійський комітет наго­родив Міжнародну Сток-Мандевільську федерацію спортсменів з обмеженими фізичними можливо­стями спеціальним кубком за втілення в життя олімпійських ідеалів гуманізму.

   Міжнародні Ігри інвалідів (фактично І Літні Паралімпійські ігри) відбулись у 1960 р. у Римі (Італія) через кілька тижнів після завершення звичайної Олімпіади. У цих Іграх узяли участі 400 спортсменів на візках із 23 країн. Програмі ігор складалася з легкої атлетики, плавання, фехтування, баскетболу, стрільби з лука, настільного тенісу.

   Уперше зимові спортивні протиборства серед спортсменів з ампутованими кінцівками та вадами зору були організовані у 1976 р. у м. Орнсколддсвік (Швеція). Представники 14 країн брали участь у Перших Зимових паралімпійських іграх. Більше ніж 250 учасників змагань виборювали звання чемпіонів у лижних гонках і естафеті.

   Паралімпійські кольори, що дотепер відображають спортивну символіку спорту інвалідів: червоний, синій і зелений — означають розум, тіло і твердий дух.

   Паралімпійський рух в Україні почав розвиватись із 1989 р., коли в країні було створено перші фізкультурно-спортивні та оздоровчі клуби інвалідів. Пізніше на їх основі сформувались 4 національні федерації спорту людей із вадами опорно- рухового апарату, зору, слуху тощо. 1992 р. після об’єднання цих федерацій утворився Національний комітет спорту інвалідів України, що представляє Україну у міжнародному паралімпійському та дефлімпійському русі й виконує функції Національного паралімпійського комітету.

   Уперше українські паралімпійці взяли участь у Паралімпіаді в Атланті (США) у 1996 р., виборовши 1 золоту, 4 срібних та 2 бронзових медалі. А вже на Паралімпіаді в Пекіні (Китай) у 2008 українські спортсмени здобули 74 медалі: 24 золотих, 18 срібних та 32 бронзових. На зимових Параолімпійських іграх у Ванкувері (Канада) у 2010 р. українці вибороли 5 золотих, 8 срібних та 6 бронзових медалей, посівши у загальному медальному заліку 4 місце.