Серебряков Сергiй Петрович

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗНАННЯ ДЛЯ УЧНІВ 7 КЛАСУ.

Раціональний руховий режим школяра

(добовий, тижневий та протягом року).

Рухова активність є невід’ємною частиною спо­собу життя та поведінки учнів, що визначається генетичними, соціально-економічними та культур­ними факторами, залежить від організації фізич­ного виховання, морфо-функціональних особли­востей організму, типу нервової системи, кількості вільного часу, мотивації до занять, доступності спортивних споруд і місць відпочинку. Протягом життя людини рухова активність відіграє різну роль. У дитячому віці вона визначає нормальне зростання та розвиток організму, найповнішу ре­алізацію генетичного потенціалу, підвищує опір­ність захворюванням.

   Низький рівень рухової активності негативно впливає на організм дитини. Різноманіття причин дефіциту рухів, ступінь та тривалість його ви­разності створюють можливості для адаптаційно- фізіологічних і патологічних змін в організмі.

   Діапазон рухової активності може бути міні­мальним, оптимальним і максимальним.              Мі­німальний рівень дозволяє підтримувати нормаль­ний функціональний стан організму.           За оптималь­ного досягається найвищий рівень функціональних можливостей організму;       за максимального — над­мірні навантаження можуть призвести до перевто­ми та різкого зниження працездатності.

   Існує кілька методів кількісного оцінювання рухової активності:

- за даними хронометражу виконаної протягом доби (тижня) роботи;

- за показниками енерговитрат;

- шляхом підрахунку енергетичного балансу;

- під час виконання фізичного навантаження — за показниками частоти серцевих скорочень.

   Рухова активність може бути організованою (під керуванням викладача, тренера, батька або товариша) і неорганізованою (самостійною).

Орга­нізована рухова активність може здійснюватися в найрізноманітніших формах. У школі — це урок фізичної культури, заняття у спортивній або оздо­ровчій секції, гуртках за інтересами (наприклад, танцювальний) та ін.

У неорганізованих формах найчастіше виявляється дозвільна, ігрова та ре­лаксаційна рухова активність.

   Доведено, що у дні, коли за розкладом прово­диться урок фізичної культури, дефіцит рухової активності складає 40 %, а в дні, коли таких уроків немає,— збільшується до 80 %. Зважаючи на те, що урок максимально компенсує 40 % природньої біологічної потреби школярів у русі, добовий об­сяг активних рухів повинен складати не менше ніж 2 год, а тижневий — не менше ніж 14 год.

   Добовий руховий режим складається з само­стійного виконання комплексів ранкової гігієніч­ної гімнастики, шкільних динамічних перерв із цілеспрямованими фізичними навантаженнями, уроків фізичної культури (двічі-тричі за тиждень).

Шкала оцінювання добової рухової активності дітей 11—14 років (за А. Г. Сухаревим)

Орієтовні рекомендації

щодо тижневого обсягу рухової активності

   Руховий режим протягом року передбачає, крім згаданих вище форм, участь у позакласних і позашкільних спортивно-оздоровчих заходах, рухову активність на природі, різні види туризму та ін.

Форми занять рекреаційної, фізкультурно- оздоровчої та спортивної спрямованості.

   Існують такі види фізкультурно-оздоровчих за­нять:

- кондиційне тренування;

- рекреативні заняття.

   Кондиційне тренування — це система засо­бів фізичної культури, що використовуються для досягнення та збереження високого рівня фізич­ного стану. Воно складається з трьох періодів: під­готовчого, основного та підтримувального. Опти­мальний оздоровчий ефект відзначається за умо­ви комплексного використання вправ переважно аеробної й змішаної аеробно-анаеробної спрямова­ності.

   Рекреативно-оздоровчі форми діяльності (ту­ристські походи, фізкультурно-спортивні розваги) забезпечують активний відпочинок і сприяють за­доволенню емоційних потреб.

Дві форми рекреації:

- активна (фізична);

- пасивна (споживча) або рекреація з фізичною та розумовою домінантою.

   Фізична рекреація — це процес використання засобів, форм і методів фізичної культури, що спрямований насамперед на задоволення потре­би в активному відпочинку, відновленні, розва­зі та вдосконалюванні особистості у вільний або спеціально визначений час. Формами організа­ції є спортивно-масові заходи, організовані або самостійні заняття. Засобами фізичної рекреа­ції є будь-які види вправ: туризм, танці, рухливі та спортивні ігри та ін. Інтенсивність навантажень і тривалість у рекреаційних формах занять не ма­ють чіткої регламентації.

   Рекреаційний туризм — це пересування людей у вільний час із метою відпочинку, що необхідний для відновлення фізичних і душевних сил лю­дини.

Типи рекреаційного туризму:

- туристсько-оздоровчий;

- пізнавально-туристський.

   Для кожного типу необхідний свій вид рекреа­ційних ресурсів (технологічних, людських та при­родних). До першого типу належать кліматичні фактори, що в комбінації із джерелами мінераль­них вод і лікувальних грязей створюють сприят­ливі умови для формування курортного комплек­су. До другого, крім згаданого вище, належить історико-культурний потенціал.

Основні види клімато-рекреаційної діяльності:

- аеротерапія (дихання морським повітрям, по­вітряні ванни);

- таласотерапія (морські купання);

- геліотерапія (сонячні ванни);

- кінезотерапия (прогулянки берегом моря, спор­тивні ігри, плавання, веслування та інші види водного спорту).

   Профілактично-оздоровчі заняття спрямовані на профілактику найпоширеніших захворювань і профілактику професійних захворювань.

   Організаційними формами є організовані та са­мостійні заняття. У профілактично-оздоровчих заняттях використовують найефективніші засо­би оздоровлення (фізичні вправи, загартовування, масаж, гідро- та фітотерапія, психофізичні впли­ви, функціональна музика та ін.).

   Технологія добирання вправ:

- спочатку визначають наявність і ступінь ви­разності окремих факторів ризику розвитку захворювань у конкретної людини;

- виявляють характерні порушення, що можуть виникнути в людей певної професії або під час роботи в певних умовах;

- визначають комплекс засобів оздоровлення для корекції, зменшення ступеня виразності фа­кторів ризику захворювань або попередження порушень;

- уточнюють параметри рухової активності та зміст занять фізичними вправами для конкрет­ної людини.

   Метою занять спортивної спрямованості є вдо­сконалювання у певному виді рухової діяльності шляхом участі у змаганнях різного рівня, вико­нання класифікаційних вимог і досягнення спор­тивної майстерності.

   Основною формою при цьому є заняття в спор­тивних гуртках та секціях у загальноосвітніх і дитячо-юнацьких спортивних школах. Крім того можливими є заняття у гуртках за місцем прожи­вання та самостійні заняття.

Відродження Олімпійських ігор сучасності.

   У другій половині XIX століття завдяки ство­ренню перших міжнародних федерацій і проведен­ню світових чемпіонатів та міжнародних зустрі­чей спорт стає одним із найважливіших елементів міждержавного спілкування, що сприяє зближен­ню народів.

За ініціативи барона П’єра де Кубертена, яку підтримали представники 12 країн на установчому конгресі у Парижі (1894), було створено керів­ний орган олімпійського руху — Міжнародний олімпійський комітет (МОК) і затверджено розро­блену бароном Олімпійську хартію (зведення пра­вил і положень МОК). Традиційно день 23 червня щорічно відзначають як Олімпійський день. Зго­дом Олімпійська хартія стала основою статутних документів Міжнародного олімпійського коміте­ту, в ній містяться опис і статут Олімпійського прапора, Олімпійського символу й Олімпійського девізу: «Сitius, аltius, fortius» («Швидше, вище, сильніше»).

   1928 року була втілена ідея Кубертена — за­палювання Олімпійського вогню від сонячних про­менів (за допомогою лінзи) у храмі Зевса в Олім­пії і його доставлення смолоскиповою естафетою на Олімпійський стадіон до церемонії відкриття Ігор за спеціальним маршрутом.

   Відповідно до Олімпійської хартії, честь прове­дення Олімпійських ігор надається місту, а не кра­їні. Рішення про обрання столиці Олімпійських ігор приймається МОК не пізніше ніж за 6 років до початку Ігор.

Хроніка Олімпійських ігор

   І Олімпіада — Афіни (Греція), 1896 р. У першій Олімпіаді взяли участь 311 спортсменів із 13 кра­їн. Змагання серед жінок не проводилися. Першим олімпійським чемпіоном став американський лег­коатлет Дж. Коннолі, який переміг у змаганнях з потрійного стрибка (13 м 71 см). Найбільший інтерес викликав марафонський біг (42 км 195 м), у якому переміг поштовий службовець Спиридон Луїс, що став національним героєм Греції. Се­ред численних призів він одержав 10 центнерів шоколаду, 10 корів і 30 баранів, а також довічне право на безкоштовні послуги кравця й перукаря. Усіх переможців нагороджували в останній день змагань. За античною традицією голову чемпіона вінчав лавровий вінок, йому вручали маслинову гілку, зрізану у «священному гаї Олімпії», медаль і диплом. Від першої Олімпіади була започаткова­на традиція підняття державних прапорів під на­ціональний гімн на честь переможця.

   ІІ Олімпіада — Париж (Франція), 1900 р. У ній брали участь понад 1300 спортсменів із 21 країни. Олімпіада була приурочена до Всесвітньої вистав­ки, що занадто розтягло терміни її проведення. Уперше у ній брали участь жінки (у змаганнях з тенісу й гольфу). Першою олімпійською чемпіон­кою стала англійка Шейла Купер, яка перемогла у змаганнях з тенісу. Героями змагань стали аме­риканські легкоатлети: Р. Юрі — переможець змагань у стрибках з місця в довжину, висоту та в потрійному стрибку, який здобув прізвисько «людина-гума», і А. Кренцлейн — переможець у чотирьох видах програми: двох з олімпійським рекордом — у бігу на 110 м із бар’єрами та 200 м із бар’єрами; і двох зі світовим рекордом — у бігу на 60 м та у стрибках у довжину.

   ІІІ Олімпіада — Сент-Луїс (США), 1904 р. У ній брали участь понад 600 спортсменів із 12 країн. Через те, що квитки з Європи коштували дорого, приїхало тільки 39 спортсменів (у команді США було понад 500 учасників). Великого успіху до­мігся кубинський фехтувальник Р. Фонст, який здобув три золотих медалі у змаганнях рапіристів і шпажистів. Знову поза конкуренцією був аме­риканський стрибун з місця Р. Юрі, як і чотири роки тому, він виграв три золоті нагороди. Усього ж на рахунку американських спортсменів було 70 золотих (із 89), 75 срібних і 65 бронзових на­город.

   ІV Олімпіада — Лондон (Велика Британія), 1908 р. До програми вперше ввійшов зимовий вид спорту — фігурне катання на ковзанах, у яко­му успішно виступив представник Росії — М. Панін-Коломенкін, він виборов першу золоту ме­даль в олімпійській історії своєї країни. Після завершення Ігор були опубліковані таблиці під­рахунку медалей, завойованих командами різних країн,— уперше з’явився неофіційний командний залік. Успішніше за інших виступила команда господарів Ігор.

   V Олімпіада — Стокгольм (Швеція), 1912 р. Видатний успіх здобув американський легкоатлет, індіанець за походженням, Дж. Торп, який пере­міг у змаганнях з п’ятиборства й десятиборства. З ініціативи Кубертена відбувся перший Конкурс мистецтв за розділами архітектура, живопис, літе­ратура, музика й скульптура.

   VІ Олімпіада — Берлін (Німеччина), 1916 р. Не відбулася через Першу світову війну.

   VІІ Олімпіада — Антверпен (Бельгія), 1920 р. За спеціальним рішенням МОК Німеччина та її союзники у війні були відсторонені від участі в Іграх, не була запрошена й Радянська Росія. Уперше на Іграх було піднято Олімпійський пра­пор, учасники змагань проголосили Олімпійську клятву. Кращим спортсменом був визнаний фін­ський бігун П. Нурмі, який виграв три золоті ме­далі (крос 8000 м в особистій і командній першості й біг на 10 000 м) і одну срібну (біг на 5000 м).

   VІІІ Олімпіада — Париж (Франція), 1924 р. Ге­роями Ігор стали фінський стаєр П. Нурмі (5 золо­тих медалей) і американський плавець Дж. Вайс- Мюллер (3 золоті медалі).

   ІХ Олімпіада — Амстердам (Нідерланди), 1928 р. Уперше як символ миру на церемонії від­криття випустили голубів. Свою останню (9-ту зо­лоту) олімпійську нагороду здобув П. Нурмі в бігу на 10 000 м.

   Х Олімпіада — Лос-Анджелес (США), 1932 р. Уперше спеціально для учасників було побудовано Олімпійське містечко. Було встановлено 41 олім­пійський і 18 світових рекордів. Сенсацією став виступ японських плавців, які виграли у п’яти із шести видів програми. К. Кітамура, переможцеві на дистанції 1500 м у вільному стилі, виповни­лося лише 14 років, а чемпіону на 100 м Я. Міязакі — 15.

   ХІ Олімпіада — Берлін (Німеччина), 1936 р. Уперше смолоскип, запалений від променів сон­ця в грецькій Олімпії, було доставлено естафетою на Олімпійський стадіон у Берліні. Героєм Ігор став негритянський легкоатлет Дж. Оуенс, який установив чотири олімпійських рекорди в бігу на 100 м, 200 м, естафеті 4 х 100 м і першим в іс­торії легкої атлетики подолав рубіж 8 м у стрибках у довжину (8 м 6 см).

   ХІІ Олімпіада — Гельсінкі (Фінляндія), 1940 р. Не відбулася через Другу світову війну.

   ХІІІ Олімпіада — Лондон (Велика Британія), 1944 р. Не відбулася через Другу світову війну.

   ХІV Олімпіада — Лондон (Велика Британія), 1948 р. Не були допущені до змагань Німеччина та Японія. Героїнею Ігор визнана «летуча голланд­ка» Ф. Бланкерс-Кун, яка лідирувала у всіх чоти­рьох видах легкоатлетичної бігової програми серед жінок (100 м, 200 м, 80 м з бар’єрами та в еста­феті 4 х 100 м).

   ХV Олімпіада — Гельсінкі (Фінляндія), 1952 р. У ній уперше брала участь команда СРСР (близько 300 осіб). Героями Ігор стали чехословацький бігун Е. Затопек, який переміг на стаєрських дистанці­ях 5000 м і 10 000 м та в марафоні, і радянський гімнаст В. Чукарін (4 золотих і 2 срібних нагоро­ди). Несподівано для спортивного світу спортс­мени СРСР поділили з командою США командну першість у неофіційному заліку.

   ХVІ Олімпіада — Мельбурн (Австралія), 1956 р. Радянський легкоатлет В. Куц переміг на дистанціях 5000 м і 10000 м (з олімпійським рекордом) і був визнаний кращим спортсменом. Рекордсменкою Ігор стала гімнастка Л. Латиніна, яка виграла 4 золотих медалі. На двох наступних Іграх ця видатна спортсменка виграла ще 5 золо­тих нагород, ставши в результаті володаркою най­більшої кількості золотих олімпійських нагород. Дотепер ніхто не зміг перевищити це досягнення. Радянські спортсмени вибороли найбільшу кіль­кість золотих (37), срібних (29) і бронзових (32) медалей.

   ХVІІ Олімпіада — Рим (Італія), 1960 р. Кра­щими спортсменами ігор визнані радянський важ­коатлет Ю. Власов і американська бігунка В. Ру­дольф (три золотих медалі). Уперше на Олімпій­ських іграх загинув спортсмен через застосування допінгу (велосипедист із Данії К. Е. Йенсен).

   ХVІІІ Олімпіада — Токіо (Японія), 1964 р. А. Бікіла став першим спортсменом в історії Олімпійських ігор, який двічі переміг у марафо­ні. Уперше велася телетрансляція з олімпійських арен на інші континенти, і за ходом змагань змог­ли стежити понад 1 млрд людей.

   ХІХ Олімпіада — Мехіко (Мексика, 2240 м над рівнем моря), 1968 р. «Стрибок у 21 століт­тя» зробив американський легкоатлет Б. Бімон (8 м 90 см), цей рекорд був неперевершеним до 1991 р., а його співвітчизник Р. Фосбері, пере­можець змагань у стрибках у висоту, поклав поча­ток новій школі стрибка.

   ХХ Олімпіада — Мюнхен (ФРН), 1972 р. Упер­ше результати змагань із легкої атлетики й пла­вання фіксувалися з точністю до 0,01 с. Сенсаційні результати: перемога баскетболістів СРСР у фіналі над командою США, яка раніше не програвала на Олімпійських іграх; дві золотих медалі радян­ського спринтера В. Борзова на дистанціях 100 м і 200 м; три перемоги кубинських боксерів. Одним із головних героїв Мюнхена став американський плавець М. Спіц, який здобув сім золотих меда­лей і встановив сім світових рекордів. Уперше проведення Олімпійських ігор було затьмарено терористичним актом — захопленням у заручни­ки членів ізраїльської делегації, що спричинило людські жертви.

   ХХ І Олімпіада — Монреаль (Канада), 1976 р. Одним із «дебютантів» став космічний супут­ник, який здійснив за допомогою лазера передачу вогню Олімпії з Афін до Оттави, звідки вогонь було доставлено до Монреаля за допомогою традиційної смолоскипової естафети.

   ХХІ І Олімпіада — Москва (СРСР), 1980 р.

У зв’язку з уведенням радянських військ до Афга­ністану група держав з 'ініціативи США оголосила бойкот Іграм у Москві, не представивши своїх ко­манд. Було встановлено 74 олімпійських і 36 сві­тових рекордів. Рекордну кількість медалей за всю історію олімпізму — 197 (у тому числі 80 зо­лотих) — вибороли радянські спортсмени.

   ХХІІІ Олімпіада — Лос-Анджелес (США), 1984 р. З ініціативи уряду СРСР Радянський Со­юз, кілька соціалістичних та інших країн відмо­вилися взяти участь в Іграх. Поза конкуренцією була команда США (83 золотих медалі) на чолі з 23-річним лідером її легкоатлетів К. Л’юїсом, який здобув 4 золотих медалі (100 м, 200 м, еста­фета 4 х 100 м і стрибки в довжину).

   ХХІ V Олімпіада — Сеул (Південна Корея), 1988 р. Олімпіада була затьмарена допінговим скандалом через виступ канадського спринтера Б. Джонсона, який переконливо виграв фіналь­ний забіг на 100 м, але згодом був дискваліфіко­ваний. Серед героїв Ігор — американська бігунка Ф. Гріффіт-Джойнер, яка встановила світові ре­корди в бігу на 100 і 200 м, її співвітчизник — плавець М. Біонді (5 золотих медалей), плавчиха із НДР К. Отто (6 золотих медалей).

   ХХV Олімпіада — Барселона (Іспанія), 1992 р. Збірній СНД удалося вибороти найбільшу кіль­кість медалей — 111 (золотих — 45, срібних — 38, бронзових — 29) і випередити збірну США (37, 34, 37 медалей відповідно). Уперше за всю історію спортивної гімнастики на одних Іграх 6 золотих на­город здобув В. Щербо з Білорусії. Американський легкоатлет К. Л’юїс здобув 8 перемог на Олімпіа­дах (у Барселоні виграв 2 золотих). Уперше в Бар­селоні виступала збірна американських професі­оналів із баскетболу — «Огеат іеат» («Команда мрії»), яка впевнено виборола олімпійське золото.

   ХХVІ Олімпіада — Атланта (США), 1996 р. Уперше самостійними командами виступали Ро­сія, Україна та інші колишні союзні республіки СРСР. Утретє поспіль чемпіоном Ігор став росій­ський борець О. Карелін. Свою дев’яту золоту медаль завоював видатний американський легко­атлет К. Л’юїс (стрибки в довжину). Збірна США впевнено посіла перше місце в командному за­ліку (44 золотих, 32 срібних, 25 бронзових на­город).

   ХХVІІ  Олімпіада — Сідней (Австралія), 2000 р. Установлено 42 світових рекорди. Україна виборола 3 золотих і по 10 срібних і бронзових ме­далей (21-ше загальнокомандне місце).

   ХХVІІІ Олімпіада — Афіни (Греція), 2004 р. Українські спортсмени здобули 9 золотих, 5 сріб­них і 9 бронзових медалей, у загальнокомандному заліку Україна посіла 12-те місце.

   ХІХ Олімпіада — Пекін (Китай), 2008 р. Це­ремонію відкриття Ігор спостерігали 91 тис. гляда­чів на стадіоні та близько 4 млрд глядачів у всьому світу. Установлено 43 світових і 132 олімпійських рекорди. Американський плавець М. Фелпс ви­боров 8 золотих олімпійських медалей. Ігри цієї Олімпіади стали для України найрезультативні­шими в її історії. Українські спортсмени здобули 27 нагород (7 золотих, 5 срібних і 15 бронзових медалей), посівши у неофіційному командному за­ліку рекордне 11-те місце.

   ХХХ Олімпіада – Лондон (Великобританія) з 27 липня по 12 серпня 2012 року. Лондон став першим містом, яке прийняло ігри вже втретє (до цього вони проходили там в 1908 і 1948 роках). Талісмани ігор — Венлок і Мандевіль.

   В медальному заліку Україна посіла почесне 14-е місце. ХХХ Літні Олімпійські ігри стали історією. За 17 днів розіграно 302 комплекти медалей у 39-ти спортивних дисциплінах. Українські спортсмени вибороли у Лондоні 20 медалей - 6 золотих, 5 срібних і 9 бронзових. А в медальному заліку Україна посіла почесне 14-е місце серед 204 країн-учасниць (8-е серед європейських держав). Якщо зазирнути в історію, то це найгірший результат з часу незалежності. Адже у попередні Літні Ігри, починаючи з Атланти-1996 і закінчуючи Пекіном-2008, Україна мала мінімум 23 медалі. Однак з точки зору розвитку спорту в нашій країні це феноменальний результат. За тих умов, коли спортсмени у тій чи іншій дисципліні не мають гідних умов для тренування, вони показали прекрасні результати. До того ж, не варто забувати, що через суддівські скандали Україна не дорахувалася мінімум трьох медалей (бокс, спортивна гімнастика і легка атлетика).

Хроніка Зимових Олімпійських ігор

За сприяння МОК у 1924 р. у Франції відбув­ся Зимовий спортивний тиждень, який через рік на конгресі у Празі отримав офіційний статус Пер­ших Зимових Олімпійських ігор.

   І Зимові Олімпійські ігри — Шамоні (Франція), 1924 р. У них брали участь приблизно 300 спортс­менів із 16 країн. У програмі — змагання з лиж­ного спорту, швидкісного бігу на ковзанах, боб­слею, фігурного катання, хокею із шайбою. Жінки змагалися тільки у фігурному катанні. «Королем лижні» назвали норвезького гонщика Т. Хауга, який переміг на двох дистанціях (18 км, 50 км) і в північному двоєборстві — стрибках із трампліна й лижній гонці на 18 км; він став першим чемпі­оном Зимових Олімпійських ігор і був визнаний гідним пам’ятника ще за життя. Також три золо­тих медалі виграв фінський ковзаняр К. Тунберг. Поза конкуренцією в командному заліку виявили­ся спортсмени Норвегії.

   ІІ Зимові Олімпійські ігри — Санкт-Моріц (Швейцарія), 1928 р. Свою першу золоту медаль виборола норвежка С. Хені, якій ще не виповнило­ся 16 років.

   ІІІ Зимові Олімпійські ігри — Лейк-Плесід (СІЛА), 1932 р. Спортсмени США й Канади склали половину всіх учасників. Європейці здобули 4 ме­далі в лижному спорті й три у фігурному катанні, де знову поза конкуренцією була С. Хені.

   ІV Зимові Олімпійські ігри — Гармаш-Партенкірхен (Німеччина), 1936 р. С. Хені виграла свою третю золоту медаль, а її співвітчизник ков­заняр І. Баллангруд — три золотих і одну срібну.

   V Зимові Олімпійські ігри — Санкт-Моріц (Швейцарія), 1948 р. У завзятій боротьбі за загаль­нокомандну першість перемогли шведи. Амери­канський фігурист Р. Баттон приголомшив гляда­чів і суддів своїм акробатичним стилем катання, поклавши початок новій школі у фігурному ка­танні.

   VІ Зимові Олімпійські ігри — Осло (Норвегія), 1952 р. Господарі змагання — норвежці — доміну­вали не тільки в традиційно своїх «коронних» ви­дах — лижних перегонах і ковзанярському спорті, а С. Еріксен продемонстрував нову «техніку ніг» (за допомогою якої міг змінювати напрямок руху), що стала основною для декількох поколінь гір­ськолижників. Серед чоловіків-фігуристів знову не було рівних Р. Баттону (США).

   VІІ Зимові Олімпійські ігри — Кортіна-д’Ампеццо (Італія), 1956 р. Серед країн-дебютантів — СРСР. Уперше велася пряма телевізійна трансля­ція змагань. Австрієць Т. Зайлер виграв три зо­лоті медалі в гірськолижному спорті. Сенсацією завершився турнір хокеїстів — перемогла команда СРСР. Збірна СРСР стала першою і в неофіційному командному заліку.

   VІІІ Зимові Олімпійські ігри — Скво-Веллі (США), 1960 р. Сценарій ефектного відкриття Ігор у «Долині індіанок» написав відомий кіно- продюсер і режисер Голівуду Уолт Дісней: у ньо­му було передбачено олімпійський феєрверк, хор із 2500 виконавців, 2000 голубів, які злітають, гарматний залп.

   ІХ Зимові Олімпійські ігри — Інсбрук (Ав­стрія), 1964 р. Рекордні ігри за кількістю учас­ників і розмаїтістю програми. Героями Ігор стали ковзанярка Л. Скоблікова (СРСР, 4 золотих меда­лі), а також шведський лижник С. Ернберг, який став чртириразовим олімпійським чемпіоном.

   Х Зимові Олімпійські ігри — Гренобль (Фран­ція), 1968 р. На спеціальному засіданні МОК бу­ло дозволено користуватися лижами з рекламни­ми написами. За змаганнями спостерігало понад 600 млн телеглядачів. Героєм Олімпійських ігор і національним героєм Франції став гірськолижник Ж.-К. Кіллі, який виграв три золотих медалі.

   ХІ Зимові Олімпійські ігри — Саппоро (Япо­нія), 1972 р. Героями Ігор стали нідерландський ковзаняр А. Схенк і радянська лижниця Г. Кулакова, вони завоювали по три золотих медалі. Чер­гову перемогу в турнірі хокеїстів одержала коман­да СРСР. У неофіційному заліку збірна СРСР знач­но випередила команду НДР, яка стала другою.

   ХІІ Зимові Олімпійські ігри — Інсбрук (Ав­стрія), 1976 р. Бобслеїсти й саночники команди НДР виграли всі 5 золотих медалей. У неофіційно­му заліку перші три місця посіли команди СРСР, НДР і США.

   ХІІІ Зимові Олімпійські ігри — Лейк-Плесід (США), 1980 р. Героями Ігор стали американ­ський ковзаняр Е. Хайден, який виборов 5 золо­тих медалей, та радянський лижник М. Зімятов (З золотих). Учетверте поспіль на Іграх в естафе­ті біатлоністів перемогла команда СРСР, утретє олімпійською чемпіонкою в парному катанні стала І. Родніна. Сенсацією завершився турнір хокеїстів, у якому виграла збірна США. Уперше в командно­му заліку першенствувала збірна НДР.

    ХІV Зимові Олімпійські ігри — Сараєво (Юго­славія), 1984 р. Серед героїв Ігор — фінська лиж­ниця М.-Л. Хямялайнен (3 золотих і одна бронзова медалі), ковзанярка із НДР К. Енке (2 золотих і 2 срібних), шведський лижник Г. Сван (2 золо­тих, 1 срібна й 1 бронзова).

   ХV Зимові Олімпійські ігри — Калгарі (Ка­нада), 1988 р. Уперше змагання ковзанярів про­водилися в критому Палаці спорту. Герої Ігор — голландська ковзанярка І. ван Геннін (3 золо­тих), італійський гірськолижник А. Томба (2 зо­лотих), фінський стрибун із трампліна М. Нюке- нен (3 золотих). Шосту естафету поспіль у біатло­ністів виграли спортсмени СРСР.

   ХVІ Зимові Олімпійські ігри — Альбервілль (Франція), 1992 р. Росіянка Л. Єгорова виграла З дистанції на лижні. Наймолодшим чемпіоном Ігор став фінський стрибун із трампліна 16-річний Т. Ніемінен.

   ХVІІ Зимові Олімпійські ігри — Ліллехаммер (Норвегія), 1994 р. За рішенням МОК з 1994 р. Зимові Олімпійські ігри проводяться в середині Олімпіади, через два роки після літньої Олімпіа­ди. Уперше не потрапила до трійки призерів збір­на хокеїстів Росії.

   ХVІІІ Зимові Олімпійські ігри — Нагано (Япо­нія), 1998. Серед феноменальних результатів — світові рекорди ковзанярів: голландця Д. Ромме на 10 000 м і німкені К. Пехштайн на 5 000 м; унікальне досягнення російських лижниць, які вибороли всі 5 золотих медалей, у тому числі лі­дер команди Л. Лазутіна — 3 золотих. Уперше до участі в хокейному турнірі були допущені про­фесіонали. У фінальному матчі збірна Чехії з не­пробивним воротарем Д. Гашеком виборола пере­могу у збірної Росії на чолі із кращим бомбардиром П. Буре.

   ХІХ Зимові Олімпійські ігри — Солт Лейк Сіті (США), 2002 р. Перше загальнокомандне місце по­сіла збірна Німеччини, в активі якої 35 медалей (12 золотих, 16 срібних та 7 бронзових).

   ХХ Зимові Олімпійські ігри — Турін (Італія), 2006 р. Україна з 2 бронзовими медалями посіла 18-те місце, розділивши його з Польщею (1 сріб­на й 1 бронзова медалі) і Австралією (одна золота й одна бронзова медалі). Президент МОК Ж. Рогге назвав ці Ігри «високоякісними», особливо відзна­чивши той факт, що володарями медалей стали представники 24 країн.

   ХХІ Зимові Олімпійські ігри — Ванкувер (Ка­нада), 2010 р. Запам’яталися загибеллю грузин­ського бобслеїста Н. Кумаріташвілі та мужністю словенської лижниці П. Майдич, яка під час роз­минки зламала 4 ребра та пошкодила легені, але після виступів у кваліфікації та фіналі посіла тре­тє місце. Від України виступали 47 спортсменів; найкращий результат — 5-те місце.

   ХХІІ Зимові Олімпійські ігри - СочІ (РосІя) 7—23 лютого 2014 р.

Леопард, Зайка і Білий ведмідь — талісмани зимових Олімпійських ігор 2014

  Збірна України на Іграх в Сочі завоювала 2 медалі - золоту і бронзову та зайняла в загальнокомандному заліку 20 місце. 

  Українська жіноча збірна з біатлону завоювала свої перші в історії України золоті медалі зимових Олімпійських ігор. Раніше біатлоністка Віта Семеренко завоювала в  напруженій боротьбі бронзову медаль в спринті на дистанції в 7,5 км. 

Засоби розвитку сили, гнучкості та методи контролю

   Сила — це здатність людини долати зовнішній опір або протидіяти йому за рахунок активних м’язових зусиль.

   Під час розвитку сили слід мати на увазі, що м’язи можуть проявляти силу в таких режимах роботи:

- у статичному (ізометричному) режимі (м’яз під час збудження не скорочується), такі умови виникають, наприклад, у деяких статичних положеннях тіла, нерухомому утриманні ван­тажу, у спробах підняти непосильну вагу та ін.;

- у динамічному (ауксотонічному) режимі (ро­бота виконується як при зменшенні довжини, так і при збільшенні довжини м’яза).

   Основні методи розвитку сили:

- метод повторних зусиль — вправи виконують­ся зі звичайною швидкість без обтяжень, з об­тяженнями або з подоланням опору партнера до вочевидь вираженого стомлення тих м’язів, що беруть участь у роботі, але не більше ніж 10-12 разів, до відмови, тому що тренувальний вплив досягається тільки в останніх повторен­нях, коли до роботи залучаються нові рухові одиниці;

- метод максимальних зусиль — вправи викону­ються не більше ніж двічі-тричі з одночасним включенням найбільшої кількості рухових одиниць, максимальною частотою еффекторних імпульсів, синхронним ритмом активності рухових одиниць;

- метод динамічних зусиль — максимальне на­пруження створюється за рахунок переміщен­ня будь-якого невеликого обтяження з гранич­ною швидкістю: вправу необхідно виконувати максимальну кількість разів за певний невели­кий відрізок часу (приблизно 10 с);

- метод ізометричних зусиль — досягнення ма­ксимального напруження м’язів у статичних вправах, у динамічних вправах із зупинками та утриманням статичних положень на 5-6 с;

- комбінований метод — застосування всіх згаданих вище методів за коловою системою у такій послідовності: методи динамічних зу­силь — максимальних зусиль — ізометричних зусиль — повторних зусиль. На кожному місці занять слід виконувати не менше ніж 2—3 впра­ви з інтервалом відпочинку 20-60 с, а під час переходу до наступного місця — пауза 2-3 хв.

   Як засоби розвитку силових здібностей вико­ристовуються:

- вправи із зовнішнім суворо дозованим обтя­женням (вага снарядів, тренажери);           -  вправи із зовнішнім не суворо дозованим об­тяженням (опір партнера, опір пружних пред­метів або умови середовища);

- вправи із обтяженням вагою власного тіла або самоопором (гімнастичні силові вправи, легко­атлетичні стрибкові та метальні вправи, впра­ви з подоланням перешкод та ін.).

   Кількісно силові можливості можна оцінити у два способи.

   Перший спосіб заснований на використанні ди­намометрів (найпоширеними є кистьовий і стано­вий). З їх допомогою можна оцінити силу в певний момент м’язового напруження всіх м’язових груп у стандартних завданнях і у статичних, і динаміч­них умовах.

   Другий спосіб оцінювання силових здібностей здійснюється за допомогою спеціальних контроль­них вправ-тестів.

Види контролю над силовими здібностями:

- прямий (максимальна сила визначається за найбільшою вагою, яку може подолати учень у простому русі, що не залежить від рівня тех­нічної майстерності);

- непрямий (використання контрольних випро­бувань швидкісно-силових здібностей і сило­вої витривалості. Критеріями їх оцінювання є дальність кидків, метань або стрибків, кіль­кість підтягувань та ін.)

   При цьому, наприклад, дальність метання сна­ряда (вагою 60-100 % від максимально можливо­го для учня) характеризує його силові здібності, а дальність метання снаряда вагою (до 25 % від максимально можливого — швидкісні.

   Під гнучкістю розуміють морфологічні і функ­ціональні властивості опорно-рухового апарату, що визначають ступінь рухливості у суглобах окремих його ланок.

   Відрізняють динамічну гнучкість, що вияв­ляється у вправах динамічного характеру (махи, повороти, нахили та ін.), і пасивну гнучкість, що виявляється у вправах статичного характеру (рів­новага, утримування пози та ін.).

   Для розвитку гнучкості використовуються вправи, під час виконання яких можливими є ру­хи зі значною амплітудою у відповідних суглобах. Особливість занять із розвитку гнучкості полягає в тому, що вправи виконуються серіями, за достат­ньої кількості повторень (до 30 -40 разів), бажано за певних показників частоти серцевих скорочень (170-180 уд/хв) з урахуванням роботи організму у змагальному режимі.

   Розвивати та підтримувати гнучкість необхід­но постійно, проте обсяг таких тренувальних за­вдань повинен бути індивідуальним.

   Основними засобами реалізації завдань із роз­витку гнучкості є загальнорозвивальні і спеці­ально-підготовчі вправи.

   Ці вправи можуть бути активними, пасивними або комбінованими, можуть виконуватися як в ди­намічному, так і в статичному режимах.

   Загальнорозвивальні вправи добирають із засо­бів основної та спортивно-прикладної гімнастики, а спеціально-підготовчі — з елементів конкретного виду спорту.

   До вправ, що розвивають гнучкість, належать:

- махові рухи окремими ланками тіла;

- пружні вправи;

- збереження статичних положень у можливо ве­ликих ступенях розтягування;

- усі активні рухи, що виконуються з макси­мальною амплітудою, статичні вправи, що пов’язані зі збереженням максимальної амплі­туди впродовж декількох секунд.

   Найважливіше — виконання вправ на розви­ток гнучкості не повинно супроводжуватися бо­льовими відчуттями, адже це призводить до трав­матизму.

   Гнучкість вимірюється в градусах або лінійних одиницях (см). Для вимірювання ступеня рухли­вості у суглобах у градусах використовують гоніо­метр. Вимірювання гнучкості в лінійних мірах засновано на певному шляху ланки тіла, що пере­міщується у просторі, від вихідного положення (або певної площини) до вищої точки амплітуди руху. Вимірюється відстань, на яку переміщуєть­ся певна точка ланки тіла, що рухається.

Ознаки перевтоми та засоби їх попередження

Перевтома — це патологічний стан, що розви­вається в людини внаслідок хронічного фізичного або психологічного перенапруження, недостатньо­го відпочинку або надмірного робочого наванта­ження протягом тривалого часу, клінічну карти­ну якого визначають функціональні порушення в центральній нервовій системі'. Перевтома супро­воджується головним болем, неуважністю, зни­женням пам’яті, уваги, погіршенням сну.

   В основі перевтоми — перенапруження збу­джувального або гальмового процесів, порушення їх співвідношення в корі великих півкуль голов­ного мозку, що дає підстави вважати механізми виникнення та розвитку перевтоми аналогічними до неврозів.

   У нормі стомлення повинно минати за 2-3 год після завершення занять. Якщо воно триває дов­ше, то це свідчить про неадекватність дібраного фізичного навантаження. Зі стомленням слід бо­ротися тоді, коли воно починає перетворюватися на перевтому, тобто коли стомлення не зникає на­ступного ранку після тренування.

   Профілактика перевтоми спрямована на усу­нення пррічин, що її зумовили. Усі порушення режиму життя, роботи, відпочинку, сну та хар­чування, а також фізичні та психічні травми, ін­токсикація організму з вогнищ хронічної інфекції повинні бути усунутими.

Зовнішні ознаки стомлення під час занять фізичними вправами (за Н. Б. Танбіаном)

   Психологічні засоби повинні спрямовуватися на найшвидшу нормалізацію нервово-психічного стану для відновлення функцій фізіологічних сис­тем і працездатності. Можна використовувати психопедагогічиі (наприклад, оптимальний мораль­ний клімат, позитивні емоції, комфортні умови побуту й тренування, цікавий різноманітний від­починок та ін.) та психогігієнічні засоби регуля­ції й саморегуляції психічних станів (подовження сну, аутогенне тренування, кольоровий і музичний впливи, прийоми м’язової релаксації, керування тонусом довільної мускулатури, використання ме­дикаментозних засобів та ін.).

   Основні медико-біологічні засоби відновлен­ня — раціональне харчування (у тому числі вико­ристання додаткових вітамінів), фізичні фактори (гідро-, бальнео-, електро-, світло- та теплопроцедури, масаж та ін.), природні рослинні та фарма­кологічні засоби, раціональний добовий режим, кліматичні фактори, що безпосередньо спрямова­ні на найшвидшу ліквідацію проявів загального та локального стомлення. Це дозволяє пришвид­шити природній плин відновлювальних проце­сів, підвищити адаптацію організму до наступної м’язової діяльності та його працездатність.