Серебряков Сергiй Петрович

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗНАННЯ ДЛЯ УЧНІВ 8 КЛАСУ.

Правила загартовування холодовими та тепловими процедурами

   Добираючи процедури для загартовування, слід спиратися на два основні принципи:

- усі гартувальні процедури засновані на попе­ремінному впливі тепла й холоду;

- сутність фізіологічної адаптації, що відбувається під час загартовування, полягає у пристосуванні організму до частих змін температури навко­лишнього середовища;

- загартовування, як і будь-яка інша фізіологіч­на адаптація,— процес досить повільний, що складається з декількох послідовних стадій; скоротити час на проходження кожної стадії або «пропустити» будь-яку з них неможливо, організм буде неспроможним упоратися з но­вими навантаженнями, і людина занедужає на­віть не через те, що мала справу з незнайомими збудниками, а тільки тому, що через нетерпін­ня вичерпала свої резервні можливості.

   Ніколи не слід змушувати дитину робити те, що викликає в неї сильні негативні емоції. За­гартовування — це фізіологічна адаптація, що здебільшого залежить не від бажання, а від мож­ливостей дитячого організму; вона не відбувається миттєво, кожна її стадія має пройти від почат­ку до кінця, лише за цих умов можна очікувати на стабільні результати.

   Не потрібно порушувати послідовності в проце­сі загартовування або ігнорувати жодний з етапів, адже це може призвести до психоемоційного на­пруження і навіть може викликати стійку відразу до процедур. Будь-яка адаптація, у тому числі й загартовування, потребує додаткових ресурсів. У цей період організму необхідні вітаміни. Улітку й восени проблем із цим немає — багато свіжої го­родини, ягід і фруктів, а взимку необхідно потур­буватися про те, щоб дитина отримувала в достат­ній кількості апельсини, банани, яблука тощо.

   Якщо дитина, незважаючи на загартовування, занедужала, це лише означає, що її імунітет ще не готовий до цього. Доведеться починати все спочат­ку після її повного одужання і, можливо, робити це неодноразово. До речі, кожного наступного разу буде легше: адже цей шлях відомий, принаймні його частина.

   Не слід вважати, що після тривалого проведен­ня гартувальних процедур справу завершено і ро­бити вже нічого не потрібно. Фізіологічна адап­тація є досить рухливою, тому, досягши певної форми, її потрібно безупинно підтримувати.

   Займаючись загартовуванням, не слід влашто­вувати змагання із рідними, сусідами й знайоми­ми. Не варто перейматися тим, що іншим дітям щось краще вдається,— кожна дитина має індиві­дуальні можливості та рівень здоров’я.

Значення занять фізичною культурою та спортом для підтримання розумової працездатності.

   Будь-яку діяльність супроводжують процеси стомлення та відновлення. Стомлення є специ­фічним подразником відновлювальних процесів. Із фізіологічної точки зору особливістю відновлен­ня є те, що зовнішня діяльність людини вже при­пинена, а внутрішня діяльність організму щодо компенсації робочих витрат ще триває.

   Відновлювальні процеси відбуваються безпосе­редньо під час виконання роботи. Після завершен­ня роботи інтенсивність відновлення значно збіль­шується, завдяки чому працездатність досягає не тільки вихідного робочого рівня, але й упродовж певного проміжку часу навіть перебільшує його (феномен понадвідновлення). Чим інтенсивніше розвивається стомлення (але не переходить у пере­втому), тим інтенсивнішими стають процеси від­новлення.

   Мозок, що працює, споживає значно більше кисню, ніж інші органи тіла. Становлячи 2-3 % загальної маси тіла, мозкова тканина в стані спо­кою поглинає до 20 % кисню, що споживається всім організмом.

   Відпочинок відновлює працездатність нервових клітин. Чергування роботи та відпочинку є важ­ливою умовою плідної інтелектуальної діяльно­сті. Завдання відпочинку — відновити оптималь­не співвідношення основних нервових процесів: збудження та гальмування. Пасивний відпочинок є незамінним для нічного сну, під час якого не тільки ліквідується стомлення, що накопичилося за день, але й відбувається відновлення органів і тканин, що працювали.

   Найефективнішою формою відпочинку вважа­ється активний відпочинок. Особлива роль тут на­лежить м’язовій діяльності, у процесі якої в роботі беруть участь нервові центри, відмінні від тих, що задіяно у різних формах інтелектуальної діяль­ності.

   Перехід від розумової роботи до фізичної до­зволяє, по-перше, зберігати та поліпшувати ді­яльність організму в цілому, по-друге, удоскона­лювати координаційні механізми функціонування організму.

   Фізичні вправи, що використовуються в пау­зах для відпочинку, добираються таким чином, щоб їх складність та інтенсивність максимально відповідали напруженості розумової діяльності: чим напруженішою є робота, тим меншою повинна бути інтенсивність м’язового навантаження.

   Тонус нервової системи та працездатність го­ловного мозку можна підтримувати тривалий час, якщо ритмічно чергувати скорочення та напру­ження різних м’язових груп з їх подальшим роз­тягуванням і розслабленням. Такий режим рухів характерний для ходьби, бігу, пересування на ли­жах, ковзанах тощо.

   Для успішної розумової роботи потрібний не тільки тренований мозок, але й треноване тіло, м’язи, що допомагають нервовій системі впорати­ся з інтелектуальними навантаженнями. Стійкість та активність пам’яті, уваги, сприйняття, пере­робки інформації пропорційні до рівня фізичної підготовленості людини.

   Отже, належним чином організована рухова активність та оптимальні фізичні навантажен­ня до, під час і після завершення розумової пра­ці здатні безпосередньо впливати на збереження та підвищення розумової працездатності людини.

Основні цінності олімпізму.

   Філософія олімпізму, що з’явилася в Давній Греції, заснована на визнанні соціальної цінності спорту, необхідності цілеспрямованої підготовки до спортивної діяльності, їх величезного значення для людини та людства.

   Соціальна значущість спорту оцінюється в олімпізмі з позицій гуманізму, тобто такої системи поглядів, що найвищою цінністю вважає саму лю­дину, її щастя, волю та гідність, усебічний і гармо­нічний розвиток, проявлення нею своїх здібностей, а до найважливіших, фундаментальних цінностей належать мир, дружба, взаєморозуміння, взаємо­повага, спілкування людей та ін.

   Культурна цінність спорту полягає у його зв’язку зі світом естетичних цінностей. Спорт ре­алізує величезні можливості естетичного впли­ву на людину, виховання здатності сприймати, відчувати та правильно розуміти прекрасне. Це пов’язано з тим, що люди, які займаються спортом та спостерігають за ним, стикаються з різнома­нітними проявами прекрасного як у фізичній до­сконалості тіла людини, її духовних якостей, мо­рального вигляду, так і під час виконання рухіз. естетичного оформлення спортивних свят та ін.

   Із позицій гуманізму олімпізм висуває певні вимоги до особистості олімпійського атлета. Орі­єнтуючись на гуманістичний ідеал усебічно гармо­нійно розвинутої особистості, олімпізм передбачає, що активні заняття спортом і високі досягнення в спорті не повинні призводити до однобічного роз­витку людської особистості. Олімпійський атлет повинен гармонійно поєднувати фізичну доскона­лість із високою духовною культурою. Ця культу­ра припускає, що атлет не прагне до перемоги за будь-яку ціну, він віддає перевагу чесній, шляхет­ній, лицарській поведінці в спортивних двобоях, переконаний у тому, що найголовніше в спортив­них змаганнях — не перемога над суперником, а дух боротьби, що спонукує людину до доскона­лості, до подолання самої себе, своїх слабкостей і недоліків.

   Олімпізм є сукупністю ідеалів і цінностей, що є засадами для проведення Олімпійських ігор. Це життєва філософія, що звеличує та об’єднує в гар­монійне ціле якості тіла, волі й розуму. Поєдну­ючи спорт із культурою та освітою, олімпізм праг­не створити такий спосіб життя, що засновувався б на радощах, здобутих через зусилля, освітніх цін­ностях доброго прикладу та повазі універсальних етичних принципів.

   Заняття спортом є одним із прав людини. Кож­ний повинен мати можливість займатися спортом, не зазнаючи дискримінації, у дусі олімпізму, вза­єморозуміння та чесної гри. Із цією метою органі­зація, керівництво та керування спортом повинні контролюватися незалежними спортивними орга­нізаціями. Будь-яка форма дискримінації (расова, релігійна, тендерна та ін.) щодо країни або спортс­мена є несумісною з олімпійським рухом.

   В Олімпійській хартії стверджується, що Олім­пійські ігри об’єднують спортсменів усіх країн у чесних і рівноправних змаганнях на дружніх по­лях любительського спорту.

Визначні спортивні досягнення олімпійців

   Рей Юрі (1873-1937) — американський лег­коатлет. Вісім разів перемагав на Олімпіадах у 1900-1908 рр. у стрибках у висоту, довжи­ну та потрійному стрибку з місця, отримавши прізвисько «людина-гума». Він перемагав в усіх змаганнях, у яких брав участь, встановивши два світових і один олімпійський рекорди. Один із них — у стрибках у довжину з місця на 3,48 м — протримався до 1938 р., коли їх узагалі припини­ли реєструвати.

   Рамон Фонст (1883-1959) — кубинський фех­тувальник. Чотириразовий чемпіон Олімпіад 1900 і 1904 рр. у змаганнях на рапірі та шпазі. Його спортивна кар’єра може вважатися чи не найдов­шою у світі: в одинадцять років він став першою рапірою Франції, а коли йому виповнилося 56 ро­ків — переміг на четвертих Іграх Центральної Америки та Карибського моря. Крім того, у колек­ції Фонста нараховується 44 медалі за перемоги в змаганнях зі стрільби, 8 призів, що отримані на великих міжнародних змаганнях із боксу, Ку­бок Парижу з велогонок.

   Джим Торп (1888-1953) — американський лег­коатлет. Дворазовий чемпіон Олімпіади 1912 р. у найскладніших видах легкої атлетики — п’яти­борстві та десятиборстві, єдиний спортсмен, якому це вдалося за всю історію легкої атлетики. Якщо аналізувати результати Торпа за чинною табли­цею, то виявиться, що вони на 1075 очок більше, ніж у переможця Олімпіади 1920 р. і на 102 очка більше, ніж у переможця Олімпіади 1924 р. Він також брав участь у змаганнях із баскетболу, бей­сболу, американського футболу, хокею, плавання, тенісу, боксу, стрільби з лука.

   Недо Наді (1894-1940) — італійський фехту­вальник. Шестиразовий чемпіон Олімпіад 1912 і 1920 рр. Єдиний фехтувальник, який виборов 5 золотих медалей на одній Олімпіаді (індивіду­альні рапіра та шабля, командні рапіра, шабля та шпага).

   Пааво Нурмі (1897-1970) — фінський легко­атлет. Дев’ятиразовий чемпіон Олімпіад 1920— 1928 рр. у бігу на середні та довгі дистанції, при­чому п’ять разів він перемагав на одній Олімпіаді (у 1924 р.). Тоді змагання з бігу на 1500 м і 5000 м були призначені на один день. Спочатку Нурмі переміг у забігу на 1500 м із олімпійським рекор­дом, а потім через 45 хв переміг у забігу на 5000 м зі світовим рекордом. Упродовж 1921-1924 рр. він установив 24 світових рекорди на дистанціях від 1500 м до 20 км.

   Оскар Сван (1947-1927) — шведський стрі­лець. Триразовий чемпіон Олімпіад 1908 і 1912 рр. Найстаріший чемпіон (у віці 64 років) і призер (у віці 72 років) Олімпіад. Крім того, започаткував найуспішнішу династію в історії Олімпіад — його син, триразовий олімпійський чемпіон Альфред Сван, разом із батьком завоював 6 золотих, 4 сріб­них та 5 бронзових олімпійських медалей.

   Джессі Оуенс (1913-1980) — американський легкоатлет. Чотириразовий чемпіон Олімпіади 1936 р. (біг 100 м і 200 м, естафета 4х 100 м, стриб­ки у довжину). 25 травня 1935 р. на змаганнях в Анн-Арборі (США) впродовж 45 хв установив 5 і повторив 1 світовий рекорди: у бігу на 100 ярдів, 220 ярдів, 200 м; 220 ярдів і 200 м із бар’єрами, стрибки у довжину (8 м 13 см), що протримався 25 років.

   Фанні Бланкерс-Кун (1918-2004) — нідерланд­ська легкоатлетка, яка Міжнародною асоціацією легкоатлетичних федерацій визнана найкращою легкоатлеткою світу XX століття. Чотириразова чемпіонка Олімпіади 1948 р. (біг 100 і 200 м, 80 м із бар’єрами, естафета 4x100 м). Вона перемогла у віці 30 років, маючи двох дітей і будучи вагіт­ною третьою дитиною. Установила 16 світових рекордів у 8 видах легкоатлетичної програми (біг, біг із бар’єрами, стрибки у висоту та довжину, п’ятиборство).

   Еміль Затопек (1922-2000) — чехословацький легкоатлет. Чотириразовий чемпіон Олімпіад 1948 і 1952 рр. У 1952 р. переміг у бігу на дистанціях 5000 і 10 000 м і в марафоні, установивши на всіх олімпійські рекорди. У 1949-1955 рр. установив 18 рекордів світу в бігу на дистанціях від 5000 до ЗО 000 м.

   Валерій Брумель (1942-2003) — радянський легкоатлет. Олімпійський чемпіон 1964 р. Йому належить найбільша кількість світових рекордів у стрибках у висоту серед чоловіків — 6. Після потрапляння в автокатастрофу йому повинні були ампутувати ногу, він переніс 30 операцій. Завдяки лікуванню у Г. А. Ілізарова він зміг повернутися у сектор для стрибків і стрибнути на 2 м 09 см.

   Боб Бімон (нар. 1946) — американський легко­атлет. Олімпійський чемпіон 1968 р. у стрибках у довжину. Він перевищив попереднє досягнення на 55 см, хоча перед цим результат поліпшився на 8 см протягом 8 років. Рекорд протримався 23 роки й до цього часу є олімпійським.

   Марко Спітц (нар. 1950) — американський плавець. Дев’ятиразовий чемпіон Олімпіад 1968 і 1972 рр. Перший спортсмен, який виборов на од­ній Олімпіаді 7 золотих медалей (100 м і 200 м вільним стилем, 100 і 200 м батерфляєм, естафети 4x100 м і 4x200 м вільним стилем і комбінована естафета 4x100 м), установивши в кожній із них світовий рекорд.

   Надя Команечі (нар. 1961) — румунська гім­настка. П’ятиразова чемпіонка Олімпіад 1976 і 1980 рр. Перша гімнастка, яка отримала за своє виконання оцінку 10.0 балів, а потім ще 6 разів повторила це досягнення.

   Карл Льюїс (нар. 1961) — американський легкоатлет. Дев’ятиразовий чемпіон Олімпіад 1984—1996 рр. На чотирьох Іграх він брав участь у 10 видах змагань і виборов 9 золотих і 1 срібну медаль.

   Крістін Отто (нар. 1966) — німецька плавчи­ха. Шестиразова чемпіонка Олімпіади 1988 р. (50 і 100 м вільним стилем, 100 м батерфляєм, 100 м на спині, естафета 4х 100 м і комбінована естафета 4х 100 м).

   Майкл Фелпс (нар. 1985) — американський плавець. Єдиний 14-разовий чемпіон Олімпіад 2004 і 2008 рр., єдиний 8-разовий переможець на одній Олімпіаді (2008). Установив 37 світових рекордів.

   Усейн Болт (нар. 1986) — ямайський легко­атлет. Триразовий чемпіон Олімпіади 2008 р. (біг 100 і 200 м, естафета 4x100 м), причому в усіх — зі світовими рекордами. Дійсний володар світових рекордів у бігу на 100 м (9,58 с), 200 м (19,19 с) і естафеті 4x100 м у складі збірної Ямай­ки (37,10 с).

Засоби розвитку швидкісно-силових якостей та методи контролю

   Швидкісно-силові якості проявляються в ру­хових діях, у яких поряд зі значною силою м’язів необхідна ще й значна швидкість рухів (стрибки у довжину та висоту з місця та розбігу, метання снарядів та ін.). Чим значнішим є зовнішнє обтя­ження, яке долає учень, тим більшу роль відіграє силовий компонент, за меншого обтяження збіль­шується значущість швидкісного компонента.

   До швидкісно-силових здатностей належать:

-  швидка сила, що характеризується неграничним напруженням м’язів і проявляється у вправах, які виконують зі значною швидкі­стю, що не досягає граничної величини;    

- вибухова сила — здатність під час виконання рухової дії досягати максимальних показни­ків сили в якнайкоротший час (наприклад, старт у спринтерському бігу, стрибки, метання та ін.);

- прискорювальна сила — здатність м’яза до швид­кості зростання робочого зусилля в умовах їх скорочення;

- амортизаційна сила — здатність якнайшвид­ше закінчити рух під час його здійснення з максимальною швидкістю (наприклад, зу­пинка після прискорення).

   Засоби розвитку швидкісно-силових якостей:

- прискорення з різних вихідних положень;

- біг у змінному темпі в різних напрямках, зі швидкістю, що раптово змінюється;                         -  присідання на обох ногах у максимальному темпі;

- ловіння предмета, що падає (м’яч, гімнастична палиця та ін.), кидки набивного м’яча (вагою 1-3 кг) у різні способи в максимальному темпі;

- естафети та спортивні ігри;

- різні види легкоатлетичних стрибків (у довжи­ну та висоту, із місця та з розбігу, багатоскоки);

- стрибки зі скакалкою.

   У процесі розвитку швидкісно-силових яко­стей перевагу віддають вправам, що виконують­ся з найбільшою швидкістю, за якої зберігається правильна техніка рухів. Величина зовнішнього обтяження не повинна перевищувати 30-40 % від індивідуально максимального обтяження учня. Кількість повторень вправ в одній серії складає 6-10, кількість серій у занятті — 2-5.

Допомога за обморожень та опіків

   Обмороженнями називаються ушкодження тканин унаслідок тривалого впливу на них низь­кої температури. Іноді обмороження може настати через несприятливий збіг обставин (вітер, тісне мокре взуття, виснаження) навіть за температури +4...5°С. Найчастіше обморожуються частини ті­ла, що слабше забезпечуються кров’ю чи не вкриті одягом (кінчик носа, вуха, кисті, стопи, особливо пальці).

   Ознаками обмороження є відчуття холоду, біль і поколювання, потім утрата чутливості, набряк­лість і різка блідість. Біль на початку не відчува­ється, але під час відігрівання обмороженої ділян­ки виникає різкий біль.

   Перша допомога потерпілому полягає в місце­вому та загальному зігріванні. Зігрівати вражену ділянку найкраще у воді кімнатної температури (20-22 °С), поступово протягом години підвищую­чи її температуру до температури тіла (36 °С). За важких обморожень, коли на шкірі з’являються пухирці, після відігрівання накладають пов’язку, а потерпілого доправляють до лікарні.

   Опіки можуть бути наслідком дії на шкіру ви­сокої температури (вогонь, пара, окріп), тривалої дії сонячних променів і хімічних речовин (ки­слоти, лугу). За ступенем поширення та глибиною враження розрізняють опіки чотирьох ступенів. За опіків першого ступеня шкіра на місці ура­ження червоніє, дещо набрякає, виникає сильний біль. Якщо на шкірі з’являються ще й пухирі, що заповнені прозорою жовтуватою рідиною, то це — опіки другого ступеня. Опіки третього ступеня характеризуються змертвінням ділянок шкіри, що вкриваються струпом. За опіків четвертого ступеня ділянки тканин на місці опіку обвуглю­ються.

   Перша допомога при опіках — це, насамперед, припинити дію джерела опіку, потім обережно зняти з потерпілого одяг, щоб не порушити ці­лісності шкіри, і накласти на обпечену поверхню стерильну пов’язку. За зазначених опіків потерпі­лого необхідно загорнути у чисте простирадло. За опіків другого, третього та четвертного ступенів потерпілих після надання першої допомоги слід негайно доправити до лікарні.